Яхтинг по-дорослому

Автор: Василь Біленко, журнал "Мандри"
Як ми ходили з Голландії до Англії під вітрилами

Хвилі стають все вищими й вищими. Піна забризкує об’єктив, починає нудити. Все, більше не хочу! Товариш виключає ноутбук. Перегляд фільму завершено.

– Ну що? Підеш з нами на Північне море? Там хвилі по 10 метрів, штормові вітри й майже арктичний холод…

– Піду.

Через півроку після «страшного» фільму ми прилетіли до Амстердама, в аеропорт Схіпол.

Отримали багаж і, не залишаючи зону аеропорту, спустилися аж униз, до залізничного вокзалу. Наш курс – містечко Ставорен, що на північному сході Голландії.

Дістатися до нього найкраще поїздом нідерландських залізниць. Квиток за 3,5-годинну подорож коштує 25 євро, придбати його можна як у автоматах за допомогою кредитки, так і в касах за готівку.

М’які крісла і великі вікна роблять залізничну подорож приємним відпочинком.

За вікном пролітають пейзажі промислових околиць Амстердама, які змінюються рівними зеленими полями, порізаними водними каналами.

Рухається не лише наш поїзд, а і все навколо: по велосипедних доріжках сотнями їдуть велосипедисти, широченними автобанами мчать тисячі машин, по каналах пливуть великі й малі судна, у повітрі один за одним то злітають, то сідають літаки.

На полях стоять вітряки і їхні лопаті безшумно розрізають повітря, виробляючи сотні тисяч кіловат екологічно чистої енергії.

Вся Голландія рухається, створюючи одну з найпотужніших економік Європи (для прикладу, ВВП Нідерландів становить 442 млрд. доларів, України – 344 млрд. доларів).

Ставорен

Ставоренська марина розташована посеред поля, на березі одного з численних каналів.

Тиха прісна вода, очерет і стійкий сморід перегною: голландські поля щедро удобрюються кізяками.

Наче ми на фермі, а не на морі. Умови в марині аскетичні: один туалет, один душ і один умивальник.

Зате який тут магазин для великих хлопчиків!

Човни, мотори, мотузки, ланцюги, сотні таких потрібних причандалів і яскравий, справжній яхтенний одяг.

Частина команди не втримується від спокуси і купує по фірмовому костюму від фірми Musto за 500 євро кожен.

Наша мета

Походити Північним морем на яхті, щоб удосконалити мореплавські навички.

На Північному морі сильні припливи і відпливи, припливні течії, а також інтенсивне судноплавство.

Хто впорається з усім цим тут – почуватиметься професіоналом на Середземному морі. Принаймні, у це хочеться вірити.

Наша команда

Двоє поляків – професійних шкіперів і семеро українців, шкіперів-початківців.

У гендерному плані – вісім чоловіків і одна жінка.

Наша яхта

«Мелтемі» (так називається один із вітрів у Греції) Gib Sea 442, виготовлена у Франції 20 років тому.

Побутові умови скромні: чотири невеликі каюти і кают-компанія.

Мені дісталася верхня полиця у правій носовій каюті.

Розмір приміщення – третина залізничного купе. Клаустрофобам вхід суворо заборонено.

Вихід у море

Половина території Нідерландів лежить нижче рівня моря.

Від вод Світового океану голландську сушу оберігає кілька дамб.

Тому аби вийти з внутрішніх територій і вод Нідерландів, потрібно пройти систему шлюзів.

Всі основні великі шлюзи безкоштовні; за прохід маленькими слід платити.

Тож уранці ми зайшли у свій перший шлюз.

Пришвартували яхту, потужні чорні двері безшумно зачинилися, натомість інші двері розчинилися – і рівень води в шлюзі знизився на півметра.

Аби яхта не повисла на стінці шлюзу, швартові кінці тримали в руках, поступово їх послабляючи.

Уся процедура шлюзування зайняла хвилин п’ять.

Ми опинилися у морі Ейселмеер, найбільшому прісному водосховищі Західної Європи, яке виникло у 1932 році внаслідок меліоративних робіт.

Польські тренери вирішили адаптувати нас до морських пригод на спокійній воді, а разом з тим і подивитися, хто на що здатен.

Після кількох годин маневрів з вітрилами команда вговорила шкіпера видати їй по 20 грамів рому.

За сім футів під кілем і попутний вітер випили всі, окрім шкіпера Томаша Липського, який пояснив свою відмову просто й лаконічно: «Я зараз на роботі».

Барометр «поповз» угору, погода почала змінюватися на краще.

Свіжий вітер розігнав низькі сірі хмари, сонце припекло по-літньому, гордо висячи на блакитному небосхилі. І ром, і барометр, і сонце поліпшували наше самопочуття в арифметичній прогресії.

Хінделопен. Місто з ромом

Щоб не перестаратися в перший же день, маневри припинили і зайшли в порт містечка Хінделопен.

Яхту пришвартували до пірсу й почали збиратися до висадки на берег.

До нас діловито зашкандибав суворого вигляду дід у морському кашкеті.

– У вас мотузка звисає у воду, – замість вітання почав старий. – Будьте обережні – може намотатися на гвинт!

І пішов геть.

Хінделопен виявився казковим містом.

Мініатюрні будинки, маленькі клаптики землі, маленькі канали з маленькими човнами і великими баржами, які якимось дивом влазили в ці канали.

Таке враження, що перебуваєш у знімальному павільйоні.

До голландських реалій повернув високий коротко стрижений парубок.

Побачивши нашу процесію, яка снувала вулицями його рідного Хінделопена, хлопець вискочив зі свого міні-будинку й почав пригощати нас з півторалітрової пластикової пляшки.

– Це домашній ром! – переконував голландець.

Справжні моряки від справжнього рому не відмовляються – і ми добряче пригубили коричнувате пійло з ванільним запахом.

Хінделопен подобався все більше…

Вест Терсхелінг. Тут жив Баренц

Ранок четверга сонячний і бадьорий.

Наш курс – на північ, до селища Вест Терсхелінг, що на заході острова Терсхелінг.

Ще один шлюз, розсувний міст – і ми потрапляємо в Північне море.

– Як нам дійти до Вест Терсхелінга? – примружується Томек.

На прості запитання ми завжди маємо прості відповіді – і проводимо відрізок між точками А і Б. А – це там, де ми зараз, а Б – місце нашого призначення.

– Вважайте, що ви вже на мілині, – підсумовує Томек.

Глибини тут – якихось півтора-три метри.

Тому рухатися можна лише по позначеному зеленими й червоними буями фарватеру.

Більше того, фарватер, аби не замулювався, обгородили з боків бетонними блоками.

Зараз висока вода, приплив, тому їх не видно.

Перевіряти на міцність бетонний жолоб не хотілося, тому тупо йшли по фарватеру, як поїзд залізницею.

Картину скрашували численні баржі. На більшості з них було чимало дітей, які викрикували якийсь реп.

Дивна країна Голландія. Діти замість школи катаються на баржах…

Керування яхтою поділили на вахти.

Кожна вахта – дві години.

На кожній вахті – двоє. Один – на штурвалі, інший – на карті й навігаційних приладах.

Кожні півгодини на карту потрібно нанести наше місцезнаходження.

З навчальною метою.

Хоча до острова було начебто й недалеко, дійшли до нього лише увечері, коли сонце вже сідало.

Так ось звідки йшли баржі! Увесь порт Вест Терсхелінга був заставлений старовинними вітрильниками – тут відбувається морський фестиваль.

Та це не Терсхелінг, а якась карибська Тортуга. Може, тут ще й корабель Джека Горобця десь стоїть?

Ми швидко припаркувалися в найближчій марині і зібралися висаджуватися.

Та замість «Чорної Перлини» до нас наблизився сірий поліцейський катер. Двоє чоловіків у формі попрямували до «Мелтемі», а їхня колега-білявка залишилася на судні.

– Можна на борт? – поцікавились полісмени.

Увагу поліції привернув синьо-жовтий прапор, тому вони й підійшли до нашої «Мельтемі».

До речі, синьо-жовтий прапор у морському сигнальному коді означає: «Я хочу з вами поспілкуватися».

– Ви що, справді з України прийшли на яхті? – здивувався офіцер.

Ми його заспокоїли і розповіли, що яхту орендували в Ставорені, а в Голландію прилетіли літаком.

Полісмен, він же представник іміграційної служби, зібрав усі паспорти і почав переписувати дані.

Його колега-митник перевіряв документи на яхту і навіть передзвонив власнику «Мелтемі».

Уся процедура зайняла хвилин з десять, після чого представники правоохоронних органів побажали нам приємного відпочинку і відчалили на своєму катері.

Ми вибралися на берег і почимчикували у місто щось перекусити.

Вест Терсхелінг – давній морський оплот Голландії на північному заході.

У сімнадцятому сторіччі, під час другої англо-голландської війни, його майже вщент зруйнували англійці.

А за сто років до цього у Вест Терсхелінгу народився Віллем Баренц – голландський мореплавець, картограф, учасник арктичних експедицій.

На його честь назване одне з північних морів – Баренцове (це там, де потонув підводний човен «Курськ»).

Обраний нами ресторан тематично стилізований.

На вході – маяки, під стелею підвішено весла й сітки, у туалеті – мариністичні картини.

У меню – свіже м’ясо, риба, морепродукти, пиво. Поки чекали страви, вулицю заполонили учасники морського фестивалю: хлопці у чорних костюмах, яскраво нафарбовані дівчата.

Усім років 17-19, усім весело, усі трошки п’яні й доброзичливі.

– Красунчику, – ледве вимовляючи слова, звертається до нашого товариша дівчина. – А де поділися наші?

Ми вказали їй правильний шлях, вона відверто окинула поглядом всю нашу компанію й пішла шукати своїх.

Вечоріло, а фестиваль набирав обертів.

Запалив свої вогні маяк.

Його промені розривали нічний туман, потужне світло вказувало шлях далеким невидимим кораблям і притягувало молодь.

Танці почалися просто під маяком.

Зранку я виявив, що душове відділення Heren (чоловіки) у марині не працює.

Довелося користуватися жіночим.

Тут змивали з себе нічну косметику вчорашні дівчата, у сусідній кабінці милися інші учасниці фестивалю, і перегородка, яка нас відділяла, була явно зайвою…

Дві доби у морі

Наш курс – південний схід. Свіжий холодний вітер здіймає хвилю, сонце обпікає обличчя.

Поки що на Північному морі не так, як показували у страшному фільмі.

– Шкіпере, дозволь по 20 грамів рому після вахти.

– Дозволяю...

Чотири години в морі. Дивишся на карту – й починає закачувати. З’являється дискомфорт у всьому тілі, поколює щоки, руки й ноги. Швидше на повітря…

За борт уже хтось звісився.

Ні рому, ні їжі вже не хочеться. Тільки б не почало вивертати…

Я достоюю свою вахту, передаю наступникам наше місцезнаходження, зціплюю зуби і, пробігаючи кают-компанію (при цьому двічі натикаюся на стола й один раз падаю на сплячого товариша), заскакую у свою каюту.

Б’ючись усіма частинами тіла й головою об усе, об що можна вдаритися, знімаю гумові чоботи й теплу куртку.

Штани, дві кофти й шапка залишаються на мені.

З третього разу заскакую на свою полицю, кутаюся в ковдру й спальний мішок і намагаюся не думати про морську хворобу.

Вгору-вниз-удар хвилі, вгору-вниз-удар хвилі…

Шість циклів на хвилину.

Шлунок почав жити своїм незалежним життям.

Здається, що він мандрує по всьому тілу. Швидше спати...

– Вставай, твоя вахта!

Куртка, чоботи, два удари полицею по голові.

Я уже на палубі, біля штурвалу. Ніч, зорі, перша чверть місяця.

Товариш передає збрую – страховочний пояс, яким прив’язуєшся уночі до яхти.

Якщо випадеш – ніхто не знайде.

Та й потреби не буде: у п’ятиградусній воді людина може протриматися не більше восьми хвилин.

Вітер просто крижаний: руки прикипають до металевого штурвалу.

На голові – шапка й два капюшони.

Чи то хвиля стала не такою крутою, чи адаптація настає, але захотілося чаю.

Уночі море кишить різними вогнями, які, здається, хаотично виблискують.

Та кожен вогник має своє особливе значення.

Шість разів моргнув коротко, а на сьомий довше – там небезпека. І обходити її потрібно лише з півдня.

Зелений вогник унизу, угорі ще зелений і під ним червоний – вітрильник довше за 20 метрів йде під вітрилами, до нас правим бортом.

О, так це наші старі знайомі! Учасники фестивалю йдуть паралельним курсом!

Вахта швидко закінчується.

Знову прохід у носову каюту, цього разу без травм, і моя улюблена полиця.

Ранок, ми в морі рівно добу. Берега не видно, тільки нафтові платформи, вітряки й кораблі.

Майже не захитує, хоча певний дискомфорт зберігається.

Частина команди страждає від морської хвороби.

Польські шкіпери прийняли рішення – йдемо у Кале, Франція.

Там відпочинемо, а потім спробуємо зайти до Англії.

Дві години на вахті, чотири години сну.

За добу – шістнадцять годин сну. Я й не знав, що в мене такий потенціал…

Знову ніч. Ми наближаємося до traffic separation scheme – зони розділеного судноплавства.

Судноплавство у регіоні між Голландією й Англією – одне з найінтенсивніших у світі.

За добу місцевими водами проходять сотні величезних суден.

Щоб навести лад, було встановлено спеціальні маршрути, як на автомобільній дорозі з одностороннім рухом.

Тільки ширина смуги цієї морської дороги не десятки метрів, а по кілька морських миль.

Яхті так просто перетнути ці смуги не можна – потрібно отримати дозвіл від диспетчера, який відстежує рух за допомогою радара, сидячи десь на березі в теплому кабінеті.

Дозвіл ми отримуємо і починаємо перетин.

Наш GPS обладнано спеціальною системою виявлення суден – таким собі міні-радаром.

Видно, як рухаються судна в радіусі 10-20 миль. Можна визначити швидкість, курс і назву судна.

Середня швидкість суден – 15-20 вузлів, водотоннажність – 50-100 тисяч тонн.

Зупинитися швидко такий монстр не може.

Тому тактика перетину така: підходимо максимально близько до судна, чекаємо, поки воно переповзе у нас перед носом, швиденько рухаємося вперед.

І так кілька разів.

Кале. Просто Франція

Зранку ми заходимо в порт Кале.

Дві доби в морі пройшли досить легко.

Та щоб зайти в марину, доводиться чекати 5 годин – поки не почнеться приплив, бо вхід у марину мілкий.

П’ять годин проводимо, прив’язані до буйка.

П’ять годин спокійного сну.

Нарешті вода піднялася на чотири метри, міст над проходом у марину з’їхав убік, загорілося зелене світло світлофора, і ми потрапили до марини.

Кале видався звичайним, нічим не примітним містом.

Маленькі машини, багато мотоциклістів.

Афроєвропейці, араби й білі.

Чоловіки симпатичніші за жінок, написи французькою.

Години прогулянки містом цілком вистачило, щоб зі спокійною совістю кинути якір у ресторані.

Більшість замовляє тарілки з морепродуктами за 39 євро і пиво (півлітра за 5 євро). Я зупиняю вибір на супі з креветок за 6 євро і півлітрі шардоне за 8 євро.

Стискаючи зуби, ковтаю суп із своєрідним запахом, і це тільки тому, що він справжній французький.

Друзям приносять тарілки з лангустами, мідіями, устрицями, креветками, великими й малими, равликами.

Дувр. Безвізова Англія

Підйом о 5-й ранку, курс на північний захід, до Англії лише 20 миль!

Добрий вітер невпинно підганяє «Мелтемі» через Ла-Манш.

Вода тут якогось особливого кольору, зеленкувато-синього.

А все дно всіяно затонулими кораблями – це вказано на карті. Через дві години вже видно англійський берег.

Він схожий на правий берег Дніпра в районі Ржищева: такі ж високі білі кручі.

Тільки не піщано-глиняні, а із білої крейди – вайт кліф.

Заходимо в Дуврську марину й викликаємо поліцію - пройти прикордонний контроль.

За півгодини підходять двоє хлопців у зелених жилетках, цікавляться нашими намірами і збирають паспорти.

Розповідаємо, що займаємося вдосконаленням своїх мореплавських навичок, англійці схвально кивають головами – самі ж бо морська нація, переписують наші паспортні дані у зошит і дають дозвіл зійти на берег.

Без віз та іншої берегової бюрократії. Ми в Англії!

На прощання повідомляють, що гарного елю в Дуврі не варять, його краще скуштувати в Лондоні, до якого лише півтори години поїздом.

У Дуврі, як і очікувалося, все англійське. Вивіски, розмови на вулиці, архітектура і люди.

– Мені подобається Англія, – ділиться своїми спостереженнями приятель. – Зайшов у туалет – і тут я джентльмен, а не якийсь там херен! (На чоловічій кабінці написано gentlemen, а на жіночій – ladies).

Сонячно і тепло, навіть жарко.

Дувряни ходять у чім попало: чоботях і футболках, шортах і куртках.

Обідня пора понеділка, а на вулиці повно дітей шкільного віку. І коли вони вчаться?

Найтиповіша вулична картина – жінка з двома-чотирма дітьми.

Один із них обов’язково у візку (бо ще малий), решта плентаються обабіч.

Багато товстих жінок. На їхньому фоні англійські чоловіки просто губляться.

Вирази облич англійців схожі на наші: ніяких усмішок і певна бикуватість. Але агресивності не відчувається.

На яхті вже не гойдало, натомість хитавиця почалася на березі: спантеличений вестибулярний апарат ніяк не може перебудуватися до сухопутних умов.

Щоб йому допомогти, заходимо у найближчий паб.

– Найн ельс енд срі плейтс ов шрімс!

У пабі продається з десяток сортів пива і чотири сорти елю.

Пінта традиційного англійського напою коштує 1 фунт 90 пенсів – це 29 гривень.

На смак ель як пиво, тільки водянистіший і з присмаком трав.

Наступний пункт англійської програми – Дуврська фортеця, збудована у ХІІІ столітті.

Вона грізно височіє над містом і манить до себе туристів.

Вхід в англійський бастіон платний – 14 фунтів. Для англійських родин – двох дорослих і трьох дітей – квиток коштує 34 фунти.

З фортеці відкривається дивовижний краєвид на Ла-Манш. На горизонті синє море зливається з синім небом і стає безкінечністю. Десь там має бути Франція…

Кінець подорожі

Сьогодні повертаємося «додому», в Голландію.

Знову доба в морі, три вахти, нічний слалом в traffic separation scheme, трохи хитавиці – і на обрії, підсвіченому ранковим сонцем, з’являються промислові контури Аймуйдена – міста-супутника Амстердама.

Подорож Північним морем завершено – ще одну мрію здійснено.

За 10 діб ми здолали 550 морських миль (більше 1000 кілометрів), побували у трьох країнах – Нідерландах, Франції, Великобританії та територіальних водах Бельгії.

80 відсотків шляху пройшли під вітрилами.

Кожен учасник здав екзамени й отримав сертифікат міжнародної асоціації вітрильних шкіл.


 

Бюджет мандрівника. Ціни в євро
Голландська віза + послуги кол-центру60
Авіапереліт Київ-Амстердам-Київ (через Мюнхен, авіакомпанія
Luftganza)
200
Поїзд Амстердам-Ставорен-Амстредам50
Яхта, пальне, марини850
Корабельна каса200
Екзамен95
Ресторани, сувеніри200
Усього на одного за 12 днів1655

 

Комментарии закрыты.

>