Сардинія, яхти і справжні чоловіки
Знаєте коли ви починаєте відчувати неймовірне здивування і безмірну повагу до коханого чоловіка? Коли після п’ятнадцяти років роботи без відпустки і вихідних, років нервів, істерик і зморшок, ви можете собі дозволити не працювати майже рік, за цей час виспатися, наготуватися сніданків, борщу та домашніх пирогів, поправитися і схуднути, мати лоб і ніс, що згоріли вже на початку літа, а не, як зазвичай, сіро-зелений офісний загар, накататися на велосипеді, дописати і видати книгу, відправити сина вчитися в іншу країну, з’їздити в неймовірну подорож на Сардинію, знайти роботу, яка приносить задоволення і гроші, і головне, при цьому, щоночі спати на його плечі. Здається цей рік став якоюсь нагородою за всі нервові попередні, і Сардинія – це лише одна з тих неймовірних нагород.
Це все Віка і він. Віка – моя подруга. Він – містер С. – справжній чоловік, містер досконалість, чоловік – щастя і просто кохання. Віка сказала – “поїхали”, містер С. сказав – “чудово”, і ми поїхали. Точніше, ми поїхали, полетіли, попливли, знову полетіли і знову поїхали. Треба знати містера С. – він птаха, але небесна. Його професія – літати. Бувают місяці, коли він проводить в небі часу більше, ніж на землі. Треба знати Віку. Вона якась несправжня дівчинка. Віка вміє находити і аналізувати все так, що навіть я, що знаходить усю потрібну інформацію у потрібний час так, що вже пора відкривати детективну агенцію, ніколи не опираюсь і завжди кажу їй“так”.
“Брати купальник і окуляри чи теплий пуховик і уггі?” – запитала я її про всяк випадок, бо Віка вона така – може влітку влаштувати поїздку в Антарктиду, а у середині зими – в теплі краї. Тут треба бути напоготові і пам’ятати: Віка не розуміє, що таке “купити олл-інклюзів, гарно і ліниво лежати на шезлонгу на одному пляжі і періодично їздити на екскурсії на піраміди, або в Лувр”, а любить смачну автентичну їжу і такі місця, куди туристи не ходять.
Віка сказала: “Вересень, Італія, Сардинія, Корсика, пекорино, парміджано, грана падано і заборонений сир сasu мarzu (я прочитала про всяк випадок і пішла молитися до церкви, просити, щоб мені не потрібно було його їсти, бо це сир з черв’ячками), прошутто, просекко і біле сухе, мідії, устриці, свіжа риба і яхта”.
“Що ти кажеш? Яхта? Це ж слово із іншого виміру мого всесвіту”, -подумала я, уявила себе на палубі білосніжного корабля з келихом білого вина у довгій сукні, що розвивається, і в капелюсі, що захищає мене від палючого середземноморського сонця, а навколо бирюзово-блакитні хвилі, як на багаточисленних фото в інстаграмі, а біля штурвала – він. Капітан. Пильно дивиться кудись далеко. І я кажу йому – “так, мій капітан, звичайно, мій капітан, чи не хочете ви ще кави, мій капітан”.
“Так”, сказала я Вікторії (дай боже, щоб її фантазія ніколи на закінчувалась) і через пару тижнів почалась наша подорож. Рух був таким, що навіть, після повернення додому, мені ще довгий час хотілось постійно бігти-їхати-летіти-пливти. Тому що два тижні ми весь час тільки й робили це: їхали – летіли – пливли – летіли – їхали. Кожного дня.
Яхта була. Білосніжна. Біле вино було. У величезних кількостях. Правильне і від якого не болить голова. Сукня? Була, звичайно. Я її одягла одного разу за всю подорож на спеціально організовану для нас дегустацію – презентацію сардских вин, сирів, м’яса та страв Сардинії в місцевій остеріі “Il Rifuggio Dei Peccatori”. Правда, ця остерія була швидше схожа на домашню кухню типово сардської сім’ї, а сукня більше підходила для перегляду “Травіати” в Ла Скала, але я ж повинна була її одягнути хоча б разочок. А решту часу основна моя форма одягу була лляна сорочка з довгими рукавами, шорти і купальник. Ще одною марною річчю в моїй валізі, був капелюх, який пролежав усю подорож у каюті, бо який може бути капелюх з довгими полями, коли це яхта, море і вітер. Його відмінно замінила “кепка поліцейського”, прив’язана мотузкою до одягу, щоб не злетіла.
До речі, до сукні і капелюха в комплекті йшов великий, модний, красивий і дорогий фотоапарат. Добре, що я хоча б його залишила вдома. Бо досвідчений яхтсмен Віка (а вона була в подібних подорожах аж два рази), сказала: “Це зайва вага у валізі, марність для швидкого красивого знімка і до інстаграму фотографію вмить не запостити. А емоції дуже швидко забуваються та їх треба ловити саме в той момент, коли ти бачиш цей бірюзовий колір води, світанок або захід на Корсиці. Або, коли за якісь лічені секунди, починається шторм у відкритому морі і ти хочеш зробити кадр дня”. Жаль, що вона не попередила мене про повну безглуздість на яхті сукні і капелюха. Теж мені подруга, але я їй це пробачила!
І таки я зробила ці фантастичні фотографії усіх часів і народів, дивлячись на які всі мої друзі та колеги говорили “о, боже, як це неймовірно”. А зараз постійно кажу величезне дякую тій мудрій людині, яка придумала смартфон, бо зараз будь-хто може вважати себе крутим фотографом, якщо навчитися бачити гарне і незвичайне через об’єктив фотокамери телефону.
Точкою, з якої ми стартували в тижневу подорож на яхті, був порт Портіско, що біля невеликого містечка Олбія на Сардинії. Місто маленьке, але аеропорт в ньому є. З Києва в Олбію можна долетіти з пересадкою у Флоренції (якщо хочете подивитись Порто Веккьо), Мілані (якщо хочете вще на шоппінг) або у Болонь (може вже час записатися на курс мистецства в якийсь університет)?
І що ви думаєте? Уся команда, як команда, люди, як люди, на Сардинію дісталися літаками. Але ми не шукали легких шляхів. Бо ви ж пам’ятаєте – Віка і містер С. на початку сказали – “поїхали”. І ми поїхали. Машиною. І наша подорож тривала трохи довше, ніж прогулка на яхті. Бо, поки ми їхали дві с половиною тисячі кілометрів до Італії, встигли повечеряти у гарному Будапешті, поснідати у дивовижному містечку Блед, що на озері Блед в Словенії, пообідати у Вероні (тут все зрозуміло – Джульєтта, Арена Ді Верона, старе місто), і зустріти неймовірний захід сонця у Лацізе на озері Гарда. Але це тема для окремої історії.
Наш капітан прилетів в Олбію на день раніше, прийняв яхту і чекав стомлених довгою дорогою туристів. А після того, як ми розпочали першу вечерю на яхті у порту Олбії, чесно розповів, хто тут головний. Бо головний той, хто несе відповідальність за наші життя, за безпеку, за порядок на борту. І це зараз він – наш капітан. Він сказав, що на яхті всі стають однією командою і у кожного є свої обов’язки. Хтось готує, хтось прибирає і миє посуд, хтось допомагає паркувати яхту і прив’язує кранці, а хтось працює з якорем або вітрилом. Капітан сказав: “я все це можу і сам, але якщо ми станемо командою, легше і комфортніше буде всім”. Головне – це його чути і виконувати всі команди швидко: паркуемся і вішаємо кранці – це через 5 секунд, а не через 5 хвилин, задерти все люки – це просто через півсекунди, хіба що на питання – «вам келишок червоного або білого» – можна відповісти не відразу, а через 10 з половиною секунд.
Для мене яхта стала своєрідним ноєвим ковчегом, на якому, за незрозумілим принципом, відомим тільки «йому» одному, зібралися абсолютно різні дорослі люди, зі своїми, сформованими вже давно характерами, принципами і світоглядом. І цілий тиждень ці люди жили разом у одному просторі, проявивши себе по-різному за келихом шампанського, у черговості посадки на човен, у реакції на команди капітана і в умінні потурбуватися про іншу людину, якщо їй стало погано.
Чи може бути страшно на яхті? Може. Несподіваний шквальний вітер передбачити не можна. У лічені секунди стає темно і ти згадуєш все фільми, які ти бачив про штормове море, і не розумієш, що робити. Після розслабленого вечора на рожевих каменях Буделлі, ми всією командою пережили справжній нічний шторм. Все як у кіно: життя, яке проноситься перед тобою за лічені секунди, шалені думки “цього не може бути, цього просто не може бути зі мною, мама казала, що зі мною завжди все буде добре”, холодний дощ, що б’є осколками крапель у обличчя, нічна вахта по черзі, щоб не допустити відходу яхти на мілину. Скажу чесно, коли я аналізувала потім ту ніч, то в мене була думка, що Віка і наш капітан це спеціально влаштували. Тому що я знаю Віку – вона може що завгодно і навіть побачення з Папою Римським організувати, якщо треба (було і таке в нашій з нею біографії).
Це найважливіший пункт на яхті. Насправді, про нього було написати з самого початку. Пробач коханий, але ти дійсно важливіший, ніж капелюхи та сукні. Зі мною був він – той, хто здатен зробити п’ятдесят розеток на кухні, відремонтувати найбільший літак у світі, витягнути рибну кістку з горла і допомогти капітану врятувати команду і яхту під час нічного шторму. Зі мною був той, кого не можна назвати «хлопчик – смузі» (спасибі подрузі Каті, за появу цієї класифікації чоловіків в моєму лексиконі). У мого містера С., якщо спорт – то не для краси тіла, а для сили, мужності і залізної витримки, якщо робота – то не для просиджування штанів, а для задоволення від того, що займаєшся улюбленою справою і гроші теж заробляєш із задоволенням, хоча і не так легко, як хотілося б. Справжні чоловіки або завжди чоловіки, або ніколи. Тепер я це знаю точно.
Ну і ще одне голове – смачна їжа. Як каже моя подруга Аля – “гарний кейтеринг – запорука успішності будь-якого івенту”. У нас був відмінний семиденний івент і дуже правильна їжа – устриці і мідії, риба і найкраще сардське прошутто, місцеві ресторанчики і фермерські сири, ранкові круасани і смачна кава. І тірамісу на борту яхти, і карбонара, і різотто. І вино, вино, вино, просекко, просекко, просекко.
Я на все життя запам’ятала цей бірюзовий колір води. Якщо чесно, то до останнього думала – це фотошоп. Так просто не може бути. Але може.
Чи хочу я повторити такий відпочинок? Навіть питання таке задавати мені не варто! Тому що в моїй родині є важливе правило, вироблене роками постійних тривалих відряджень чоловіка – “ти повинна бути весь час поруч зі мною, завжди, коли це тільки можливо”. Так ось мій правильний справжній чоловік збирається закінчити найближчим часом школу шкіперів, планує зібрати команду друзів і разом з ними піти в море. А це означає, що я піду з ним помічником юнги, початківцем матроса, коком, ким завгодно. Тому що я завжди повинна бути поруч. І тоді, я все ж таки зможу вигуляти капелюх і правильну сукню!
