Канари – Європа посеред океану
Канари. Два тижні ми прискіпливо вивчали два Канарських острови – Тенеріфе та Гомера. Обпливали їх на яхтах, об’їжджали на машинах. Ходили пішки і каталися на поромах. Полювали на рибу і спостерігали за китами.
Як казав Абдула з «Білого сонця пустелі»: «уютный дом, хорошая жена, что еще нужно человеку, чтобы встретиь старость…» Канарські острови – те про що навіть не здогадувався герой фільму.
Взимку на Канари, немов перелітні птахи, мігрують пенсіонери із континентальної Європи.
Різного віку, кондиції і національності. Їх притягують дивовижні краєвиди, яких так бракує упродовж довгої зими. Синій океан, синє небо, зелена рослинність і марсіанські гори – наслідки буремної вулканічної діяльності. Завдяки якій і виткнулися на світ Божий сім Канарських островів із морських глибин.
На відміну від наших людей похилого віку, які в кращому випадку сидять на лавочках біля під’їздів чи в гіршому – лежать самотні по хатах. Європейські колеги жирують – у зимовий період, який вважається низьким сезоном, вони міняють свої помешкання у Берлінах, Лондонах чи Амстердамах на готелі й апартаменти на Канарах. А допомагають їм у цьому не лише пенсії (1000 євро й вище), а й різноманітні пенсійні фонди, які фінансують соціальні програми по оздоровленню дідусів і бабусь і заповненню готелів у низький сезон. І пенсіонери ситі, і готелі повні.
Температура вночі – +18, удень – до +28. Купатися в океані? Чому б ні… Вода +21. Продукти дешеві: сир іспанський без ГМО – 70-80 грн. за кіло, креветки атлантичні неймовірних розмірів – 75 грн. за кіло, іспанське вино – від 13 грн. за пляшку!
Гардероб людей похилого віку на Канарах простий і зручний – шорти і футболка. Ну, можливо – білі штани і сорочка.
Якось переходив дорогу, а в зустрічної бабусі цицька з пазухи випала. І нічого, йде собі гордо. І дідусь їй зауваження не зробив. А навпаки йшов і пишався перед іншими дідусями – а моя ще нічогенька.
Мовчу вже про дикі пляжі: засмагати одягненим на Канарах вважається верхом непристойності. А основний контингент – знову ж таки зрілі люди.
Ми подалися на Канари великою компанією. На місці розділилися на дві групи – представники сильної статті орендували яхту Жінки й діти вирушили до заброньованих готелів, утворивши українську колонію із 11 душ.
Перший вихід в море, пардон, океан, зруйнував всі стереотипи відносно суворої Атлантики. Хвилі майже немає, вітер кволий. Греція чи Хорватія виглядають суворіше. Наш курс – на північний схід, до столиці острова Санта-Крус-де-Тенеріфе.
На борту команда з 8 чоловіків, серед яких – двоє любителів підводного полювання.
Спорядження підводних мисливців зберігається в рундуках в кокпіті. Рундуки накриті міцними і, відповідно, важкими пластиковими кришками. Один із мисливців відкрив кришку; її підтримують двоє друзів. Мисливець занурився в рундук, збираючи обладнання. Друзі подивилися, що кожен із них тримає кришку. «Ну, раз він тримає, то я перепочину». Але така думка відвідала їх одночасно. І важка кришка, ніким не утримувана, із глухим звуком впала на голову підводного мисливця…
Бо склалося таке враження, що кришка перерізала їх усі одночасно.
Палуба ураз стала червоною від крові. Таке часто траплялося під час морських боїв часів адмірала Нельсона та непереможної Армади. І тоді на кораблях завжди під рукою було достатньо піску, щоб засипати закривавлену палубу, аби на ній не послизнулися матроси. Але у нас піску не було…
Тому більшість кинулася за аптечкою і туалетним папером. На голову нещасного вилили спирт і ще якусь рідину (пляшка була підписана іспанською) й почали обгортати папером. Через деякий час мисливець став схожим на єгипетську мумію. Узрівши себе у дзеркалі, він припинив процес обгортання і обмежився лейкопластирем.
А ще через хвилин десять кров уже не заливала білосніжну палубу, а тільки останні краплинки засихали на мужньому обличчі пораненого. Потім ми стали на якір, а обидва підводні мисливці – цілий і поранений – зникли у товщі Атлантики у пошуках справжніх трофеїв.
За годину кок чистив рибу чотирьох сортів, а за дві команда смакувала атлантичну юшку. Голова постраждалого перетворилася на предмет жартів.
На міському пляжі в містечку Адехе, злодюга, який прикинувся спортсменом-бігуном, підкрався до однієї з наших слабких половин, що ніжилася на чорному вулканічному піску. Схопив сумку (фотоапарат, два телефони й інші корисні речі) й банально втік. Половина намагалася наздогнати негідника – однак його фізична підготовка виявилася на порядок кращою.
А увечері, гуляючи Санта-Крусом, я зрозумів, чому, довжелезна набережна заставлена лавочками. Та на них не побачите молодь із пивом та цигарками. У крайньому випадку – парочку закоханих. Решта санта-крусців біжить – вперед, назад, швидко чи повільно. Причому не один і не два. Десятки прихильників здорового способу життя замість вечірньої канапи з телевізором і алкоголем бігають уздовж океану.
Тому й злодії у них прудкі.
Готель HOVIMA Santa Marіa ***
11 днів, 2 дорослих + дитина, сніданок-вечеря, 1100 євро.
Номер трикімнатний, із кухнею, трьома кімнатами і терасою з видом на океан.
Оренда машини – 35-80 євро
Дизель 1л – 1 євро
Креветки 1кг – 8 євро
Сир 1кг – 8 євро
Віскі 1л– 10 євро
Квиток у Лоро Парк – 35 євро
Квиток на канатну дорогу на вулкан Тейде – 25 євро
Оренда яхти – 500-800 євро на людину на 11 днів
Острів Гомера розташований за 30 кілометрів на захід від Тенеріфе. Туди ми й вирушили сонячного лютневого дня.
Попутний пасат робив прогулянку легкою і приємною.
– Дельфіни, дельфіни! – заверещав найбільш зрячий член нашої команди.
Яхта враз опинилася в полоні дельфінячої зграї. Невеликі, завбільшки з собак, дельфіни вистрибували з води, пірнали під яхтою, і, здавалося, усміхалися. Принаймні така гримаса була на їхніх писках.
Зрештою гра з вітрильником дельфінам набридла, й вони так же раптово зникли, як і з’явилися.
– Кити, кити! – знову заволав володар найгострішого зору.
Прямо по курсу яхти у хвилях погойдувалися до десятка темних туш. Ми зменшили швидкість й наблизилися до китів на відстань витягнутої руки.
