Яхтинг по-дорослому
Автор: Василь Біленко, журнал "Мандри"
Наш курс – південний схід. Свіжий холодний вітер здіймає хвилю, сонце обпікає обличчя.
Поки що на Північному морі не так, як показували у страшному фільмі.
– Шкіпере, дозволь по 20 грамів рому після вахти.
– Дозволяю…
Чотири години в морі. Дивишся на карту – й починає закачувати. З’являється дискомфорт у всьому тілі, поколює щоки, руки й ноги. Швидше на повітря…
За борт уже хтось звісився.
Ні рому, ні їжі вже не хочеться. Тільки б не почало вивертати…
Я достоюю свою вахту, передаю наступникам наше місцезнаходження, зціплюю зуби і, пробігаючи кают-компанію (при цьому двічі натикаюся на стола й один раз падаю на сплячого товариша), заскакую у свою каюту.
Б’ючись усіма частинами тіла й головою об усе, об що можна вдаритися, знімаю гумові чоботи й теплу куртку.
Штани, дві кофти й шапка залишаються на мені.
З третього разу заскакую на свою полицю, кутаюся в ковдру й спальний мішок і намагаюся не думати про морську хворобу.
Вгору-вниз-удар хвилі, вгору-вниз-удар хвилі…
Шість циклів на хвилину.
Шлунок почав жити своїм незалежним життям.
Здається, що він мандрує по всьому тілу. Швидше спати…
– Вставай, твоя вахта!
Куртка, чоботи, два удари полицею по голові.
Я уже на палубі, біля штурвалу. Ніч, зорі, перша чверть місяця.
Товариш передає збрую – страховочний пояс, яким прив’язуєшся уночі до яхти.
Якщо випадеш – ніхто не знайде.
Та й потреби не буде: у п’ятиградусній воді людина може протриматися не більше восьми хвилин.
Вітер просто крижаний: руки прикипають до металевого штурвалу.
На голові – шапка й два капюшони.
Чи то хвиля стала не такою крутою, чи адаптація настає, але захотілося чаю.
Уночі море кишить різними вогнями, які, здається, хаотично виблискують.
Та кожен вогник має своє особливе значення.
Шість разів моргнув коротко, а на сьомий довше – там небезпека. І обходити її потрібно лише з півдня.
Зелений вогник унизу, угорі ще зелений і під ним червоний – вітрильник довше за 20 метрів йде під вітрилами, до нас правим бортом.
О, так це наші старі знайомі! Учасники фестивалю йдуть паралельним курсом!
Вахта швидко закінчується.
Знову прохід у носову каюту, цього разу без травм, і моя улюблена полиця.
Ранок, ми в морі рівно добу. Берега не видно, тільки нафтові платформи, вітряки й кораблі.
Майже не захитує, хоча певний дискомфорт зберігається.
Частина команди страждає від морської хвороби.
Польські шкіпери прийняли рішення – йдемо у Кале, Франція.
Там відпочинемо, а потім спробуємо зайти до Англії.
Дві години на вахті, чотири години сну.
За добу – шістнадцять годин сну. Я й не знав, що в мене такий потенціал…
Знову ніч. Ми наближаємося до traffic separation scheme – зони розділеного судноплавства.
Судноплавство у регіоні між Голландією й Англією – одне з найінтенсивніших у світі.
За добу місцевими водами проходять сотні величезних суден.
Щоб навести лад, було встановлено спеціальні маршрути, як на автомобільній дорозі з одностороннім рухом.
Тільки ширина смуги цієї морської дороги не десятки метрів, а по кілька морських миль.
Яхті так просто перетнути ці смуги не можна – потрібно отримати дозвіл від диспетчера, який відстежує рух за допомогою радара, сидячи десь на березі в теплому кабінеті.
Дозвіл ми отримуємо і починаємо перетин.
Наш GPS обладнано спеціальною системою виявлення суден – таким собі міні-радаром.
Видно, як рухаються судна в радіусі 10-20 миль. Можна визначити швидкість, курс і назву судна.
Середня швидкість суден – 15-20 вузлів, водотоннажність – 50-100 тисяч тонн.
Зупинитися швидко такий монстр не може.
Тому тактика перетину така: підходимо максимально близько до судна, чекаємо, поки воно переповзе у нас перед носом, швиденько рухаємося вперед.
І так кілька разів.
